Вона тЕкла крізь нього мільйоном річок,
По ночах розливаючись морем,
В них на двох був мільйон пустих балачок,
Їм вступали місця, немов хворим.
Вона пилко кохала, його зморшки на лобі,
Він любив пити уіскі, без лайму, чи льду,
Вона носила дитину у своїй утробі,
А він часто так сходив з ґлузду.
Він горів в ній мільйоном гарячих вогнів,
Зігрівав в найлютіші морози,
Але важко бува вгамувати свій гнів,
І знов крики, знов сварки, знов сльози!
Він так часто її проклинав, на чим світ,
Що вона й не звертала уваги,
Він звивався кільцем коло ніг, немов кіт,
Вона мріяла - влітку до Праги.
Вона билася в ньому прозорим ключем,
Несла спокій та прохолоду,
Він ховав її пильно, від світу нікчем,
Немов Лувр, свою Джоконду.
Він читав їй казки і співав колискові,
Залишав на полях помітки,
Вони лежали під небом, щасливі і голі,
Безліч років підряд, немов підлітки.
Вона поруч старіла, і він коло неї,
Але все ще тримались за руки,
Заручники музики, сили, ідеї,
На двох в них одні маршрути.
Вона тЕкла кріз нього мільйоном річок,
Він палав задля неї багаттям,
Їй подобалося ходити в одній з його сорочок,
А він ненавидів коли вона носила пляття.
Вона тЕкла крізь нього мільйоном річок...