Чомусь так раптово
тягне мене до того
нашого спільного, нашого
Львова.
І цей нав’язливий
запах. Такий прив’язаний,
із твоїм волоссям
зв’язаний він.
Наче у тебе вплітається.
Скрізь навколо ввижається,
що ти намагаєшся
вчити і зараз мене.
Та біль не мине.
Він з тобою і з містом
сплавлений.
Це дифузія наших душ
і старих будівель.
Ти до мене лицем
обернена,
ти обличчям туди,
до Львова. Твого.
І годинники б’ють тринадцяту,
час спиняється
у твоїх долонях.
Ми загублені і не згадані,
просто стали тими
незграбами.
Нас здолали, позаздрили.
Бо летіли ми,
а не падали.
Ми поєднані нашим
попелом,
і зап’ястя єлеєм змащені.
Закохалися у мінливості,
закохалися. За-ко-ха-ли-ся.
Не спинилися.
Коли час…
Саме так, тринадцята…
Я тобою марити
буду інколи,
виправдовуючись.
Я тобі на аркуші
намалюю мавпочку.
Ти ніколи знатимеш.
Не запам’ятовуєш.
Я з тобою подумки.
Я молюся. Крапка.
Мене чуєш, мавпочко?..
Домалюй дві крапочки.