Він був червонястого кольору.
Він – вечір над Дніпровими хвилями.
А вищезгаданий нами пан Родріґес йшов до магазину.
- Що б його купити? – бурмотіла собі під ніс підсвідомість.
- Водку! – гучно заляскала в долоні свідомість.
А сам пан Родріґес, гордо стуливши писок, йшов темними подвір`ями-лабіринтами серед багатоповерхівок. В лабіринтах смерділо базарними бабками (перепрошую за хамство) та яблуками “Слава героям”, з якими Родріґес подумки вітався “Героям слава”.
У Родріґеса була трагічна доля (упс, щойно він наступив на яблуко). У нього на кожному кроці життя ставалися якісь непередбачувані обставини, які псували усе, до чого він так довго прагнув. Жінки в Щека не було, хоча ніс у нього був правильної форми.
Дрязь! Щек Родріґес наступив на скляну пляшку, майже не вивернувши ногу. Пляшка покотилася і якось так типово по-київськи тупо ляснулася об бетонний моріжок. “Конньо!” – матюкнувся Родріґес. І враз з`явилася Вона. В думках, звичайно. Покійна любаска Родріґеса у своїй чорній атласній сукні. Її звали Електра. Родріґес сів на вищезгаданий моріжок і заридав – так гучно і гірко, що перехожі сприйняли його за п`яницю. Для завершення образу Родріґес вдарив вищезгаданою пляшкою об вищезгаданий моріжок, і пролунав типово київський тупий звук розбитого скла.
Щек повільно підвівся, обвів оком невтішні краєвиди і побрів у незапланованому для себе напрямку. Він протиснувся між двома залізними кіосками та деревом і перейшов дорогу у забороненому місці. Посередині дороги він знову заридав, але цього вже ніхто не помітив – було гамірно, темно і по-київськи ніяко.
Перейшовши дорогу в забороненому місці, наш герой злегка посміхнувся – все-таки вдовольняють подібні речі людський мозок.
– Гав-гав-гав-гав-гав! ГАВ-ГАВ! ГААВ!!!
Якась дебільна собака на повідку у сірої істоти незлюбила Родріґеса – ну не відбулася між ними хімія... Щек плюнув їй межи очі, вилупив свої і пішов у ще незапланованішому для себе напрямку. Слідкуючи за ходом його думок, можна подумати, що він й***тий, але не слідкуючи, може здатися, що він прогулюється.
А насправді...
Усі кудись йшли.
Може, свято якесь на Майдані?.. Може, ОЕ, чи Ґайтана чи ще якесь щастя виступатиме?..
Ви, мабуть, саме в цю хвилину, о люди, подумали – а чому ЩЕК?.. Родріґес – а Щек?.. Які ж ви цинічні... Тут такі пристрасті, а ви на дрібниці увагу зветаєте...
На Щека хтось збоку погано поглянув. Щекові гикнулося. Він побоявся підіймати очі, бо це могла бути знайома циганка, яка колись трішки прокляла Щека за те, що він не дав їй копійку. Щек вбив собі в голову це прокляття, і воно почало в ньому гнити. І це гниюче прокляття було єдиним живим місцем в душі Щека.
- А-ай, конньо... – знову вилаявся він і сів на лавку, яка незрозумілим чином з`явилася на його дорозі. Мабуть-таки, вона тут і стояла, але Щек не бажав про це думати, бо був зайнятим. Він ридав. 4-6 секунд – а потім пішов у ще незапланованішому напрямку. Його через 10 хвилин вб`ють. Але ви робіть вигляд, що ви цього не знаєте, любі читачі, бо вам не так цікаво буде читати.
Червонястий вечір типово по-київськи пахнув супчиками з вікон пенсіонерок, вищезгаданими яблуками та неповторним, ексклюзивним запахом київського пилу. Що в ньому, в цьому пилі? Історія древнього Києва, бої з вражими набігами, кам`яні мури стольного граду... Чесне слово, пилюка має ДНК. Принаймні, київська. Вона є найґламурнішим атрибутом “внутрішнього”, прихованого іміджу Києва.
Щек не любив в Києві лише МакДональдс. Там він одного разу підсів до незнайомки – просто побалакати – поглянув у її порожні очі – а це виявився незнайомЕЦЬ. Його прозорі очі промовляли до чогось позаду Щека, Щек оглянувся – а незнайомець прошепотів: “Ви, мабуть, думаєте, що я все бачу. А в мене немає очей”. Щек не доїв свій надкушений чізбургер, його знудило, і він втік. Чому йому так не щастить, чому все погано? Чому він, Щек Родріґес у смугастій футболці, не бачить сенсу життя?
А одного разу, там, в минулих роках, де він був ще здоровим душею і сильним – він закохався в партнерку по танцях. В неї була коротенька спідничка, яскраво білі зуби і кольорові босоніжки. Вона обирала легкі і прозорі вбрання, що не залишали простору для фантазії. Її ноги вправно напружувались-розпружувались, а ось обличчя Щек так і не запам`ятав, і це його заводило найбільше.
- А-га-гай, конньо!.. – Щек знову заридав, але цього разу на 2,5 секунди. Проїжджаюча повз машина несла в собі відверто негативну і пихату енергетику, змусивши Родріґеса обернутися і, недоридавши, побажати невдалого вечора водієві. Він і не помітив, як, нервуючи, плюнув собі на футболку. Ну ось, тепер прати...
Він похмуро йшов, а запах усе не мінявся.
... 7 хвилин...
Щек йшов, виявляючи в собі якусь незрозумілу наростаючу радість. Його прогулянка приносить полегшення. І так щовечора. Він іноді ридає, але частіше усього просто йде, туплячи під ноги і уявляючи, що очі – це відеокамера, яка фіксує усе, що трапляється на дорозі. Ввечері перед сном він намагався в деталях прокрутити це відео – на цей раз уявляючи себе, очевидно, DVD-плеєром – і не помітив, як навчився запам`ятовувати УСЕ. Може, саме ця здатність і заважає йому жити?..
А на небі тим часом пливли дивні київські вечірні хмари – поодинокі, сиротливі і покоцані перелітною радіацією. На хмари Родріґес теж часто тупив у записуючому режимі, даючи кожній хмарі ім`я або назву.
Колись, одного разу, в житті його відбулася невелика сварка з матір`ю. Причин цієї сварки він вже не пам`ятав, але факт сварки був таким інтригуюче-страшним, що Щек знову випадково плюнув на себе. Гм. Цікаво. До чого б це. Може, ЦЕ ЗНАК???
...4 хвилини...
А ось у вас, люди, так було? Йшли ви колись Києвом з обпльованою футболкою? Я – ні, але був у мене крутіший прикол. Було гаряче літо, я вдягнула обтягуючу міні-сукенку без бюстгальтера і прогулювалася Хрещатиком, поїдаючи морозиво. Шматочок морозива відвалився і впав мені у декольте. “З ким не буває” – не встигла подумати я, бо той шматочок випав з-під моєї юбочки. Дорогі кияни, якщо ви бачили це видовище (сукня моя була помаранчевого кольору, я брюнетка) – лайкніть в душі цю ситуацію – я відчую і буду вдячна.
...3 хвилини...
Щек вирішив симетрично обплювати свою футболку, аби люди думали, що він просто спотів. Якби він знав, що це одна з останніх в його житті ідей – може б захотів знайти справжній сенс життя і почати усе спочатку. Хоча, може обплював би себе ще відвертіше.
Біля метро, в непомітних вечірніх сутінках стояли і палили 5 espadas – друзі Родріґеса. Він хотів було їх проігнорувати, але подумав, що невиховано буде ігнорувати їх знову – адже він вже тричі проходив повз них сьогодні. “Треба усього лише привітатись і перетерпіти їхні розпитування по життя” – зціпив зуби Родріґес.
– Hola Chtchek!
- Ай ола аміґо, комо естас? – Щек “ніби не очікував” на таку зустріч.
Але раптом щось заблищало в його мозку і серці одночасно. “Конньо” – встиг вилаятися Щек.