***
Зима, мабуть, закохалася вдруге,
як сполоханий птах,
переховувалася
по темних коридорах
людських співчуттів,
не розуміючи,
що то чергова клітка
розумного птахолова…
Нетверезий дощ ішов по дорозі,
спотикаючись.
Ніхто того дня не хотів
забрати його до витверезника.
У нього ж імунітет недоторканності.
Мене під руку брали чужі погляди.
А я все самотньо йшла без парасолі,
дивилася під ноги,
неначе у калюжах
хотіла прочитати твій останній меседж.
Щось тиснуло на серце –
чи то стеля непорозуміння,
чи то небо зареване
з насупленими чорними бровами хмар?