Ми не живемо, ми лише існуєм,
І коротаєм свій покірно вік,
З державою демократизм будуєм,
Не потребуєм ми ніяких втіх.
Нам радісно, що ми такі дурні,
Обурює, що в деяких є сили
Творити, осучаснювати дні,
А не триматися за те, що вже зробили.
Нам байдуже, що коїться без нас,
Нас не стосуються усякі негаразди,
Для нас усе вирішує лиш час,
Такі ось ми понівечені ґазди.
Без мрій, без спогадів і без бажань,
Порожні голови обділені вагань.
Всі наші душі гинуть в забутті,
В занепаді всі почуття витають,
І в розпачі несеш хабар судді,
За що? Ось це вже забувають.
Феміда вправно руку простягла,
Вуста її спокійно кажуть ціну,
І як погодитись вона на це могла?
І як зганьбити так змогла країну?
А ти сумний, немов на розстріл йдеш,
Обличчя кам’яне, твої лиш сірі очі,
Передають всю розпач, і несеш,
Усе, що вказано тобі тієї ночі.
Хіба знайти можливо правду в світі?
І що нести, коли ми так одіті?
Щоб не віддали волю, ми чатуєм,
Ми прагнемо всі сильно руки,
Себе по партіям скоріш згуртуєм,
Щоб не уникнути народної бійні.
Нам треба лідер, батько націй наш,
Що буде, мов собака у вівчарні,
Замість країни буде скрізь тут паш,
А всі міністри – то шакали з псарні.
Народ – же вівці, жаханий од бід,
Знедолений, принаймні сліпо вірить,
Що маєм правильний історії ми хід,
Віками прошену ту волю вже не цінить.
Довірся нам, своїм синам забутим,
Продати решту ворогам прелютим.
Читаємо замовлені статті,
Які для нас так влучно підбирають,
Великі журналюги та оті,
Які дипломи на базарі замовляють.
Нас не лякають знайомі імена,
Що мали честь потрапити в газету,
Бо вікова вкраїнська сивина,
Дала краплину нам імунітету.
Але в брехню ми вірили всякчас,
Що нам мужі народу говорили,
Чи нагодують, чи почують нас,
Або про те, що завжди лиш робили.
Нам дали право духу набирати,
Коли всі інші не давали працювати.
Ми сліпо віримо, йдемо на поводу,
Не в змозі відступити від обману,
Ти відійдеш – ватагу приведу,
Твій вчинок – заклик до Майдану.
І снайпер мовчазний тобі поцілить,
І засвистівши куля на парах,
Влетить у серце і життя зупинить,
Сини розвіють над Дніпром твій прах.
І лиш тоді та клепка зрозуміє,
Що думати не наших справа рук,
Та над могилою лиш тихо вітер віє,
А ти випробуєш на міцність старий бук.
Не треба слів: вони до смерті – крок,
Для деяких – з прискоренням стрибок.
Мовчання – друг, а правда – це наш ворог,
Навчають нас з сторінок Букваря,
А хто не згодний, той рушає в Хорог,
Або ж в Острог, подалі від горя.
Незгодних тут же просто не буває,
Думки народу – то пусті слова,
Ідею вірну партія лиш має,
На цім закінчились твої, на жаль, права.
На виборах твій голос не потрібний,
Бо рахувати вміє всяк свиня,
Ти не хвилюйся: вибір буде вірний,
Голосуватиме провірена рідня.
Лиш демократії ілюзія існує,
Але й вона народ вже не рятує.
Бажаєм кривдникам усім палать в Аду,
Бажаєм недругам тікати що є сили,
На вас народний спротив відведу,
Й поляжете ви в ями, що нами рили.
Лиш підлабузники катаються у маслі,
Забули, що заприсягли на вірність,
І зраду цю майстерно таять в гаслі,
І уособлюють політики огидність.
Та не складу я зброю, так і знай,
Бо це моя земля й мої кордони,
Життя моє скоріш ти забирай,
Аніж вкрадеш святі ці терикони.
І ти не смій здаватись, патріот,
Ти бийся нація, ратуйся ти народ!
Не весь продали з порохівні порох.
Не всіх скалічило, хто зброю взяв до рук,
Тепер же буде здоланий наш ворог,
І на хресті його осяде чорний крук.
Вино поллється стежкою-рікою,
Дніпра обабіч музика луна,
Ми не йдемо «на ви» з війною,
Останню хвилю серце добива.
А потім стихне, знов плуг у руки,
І обробляти ріднії поля,
І знов в крові понівечені луки,
І стогне знов ріднесенька земля.
На порятунок сподівань не маю,
За вірність неньці люто умираю.
«З колін вставай, рушай на смертний бій!
Крокуй вперед, лиш там чека пощада,
Лише разом, бджолиний мовби рій,
Робімо все»! – така народна рада.
Твоє життя і доля це твоя,
Твори, будуй, бо це твої простори,
Твої лани, озера і поля,
Безмежні ріки й кам’янисті гори.
Ти сильним будь і з шляху не звертай,
Долай усі рішуче перешкоди,
Мов олімпієць титул захищай,
Не втрать останньої крапили ти свободи.
Лише міцній і загартовуй тіло,
«Герої ми!» - у пам’яті осіло.
А чи забракло мужності та сили?
Хоробрість лева геть тебе покине?
Старі трофеї попелом осіли?
Так меж віків народна слава гине!
Хіба в полоні будеш ти щасливим?
Хіба поляже хтось за твою долю?
Не дай ти жити недругам зрадливим,
Сурми, згуртовуй всіх до бою.
Вже краще кров, аніж дітей ридання,
Вже краще смерть, аніж повік страждати,
Буття для нас – це боротьба й змагання,
Не жить за право, а лиш виживати.
І серце лиш коли наллється кров’ю,
Тоді воно наповниться й любов’ю.
Та, ні дивись як край же гине твій,
Всім байдуже, а ти же не різнишся,
Далекий від життя, в країні мрій,
Витаєш і реаліїв боїшся.
Кричиш, але тебе не чують:
Оглухли всі або ж твій голос зник?
А чи думки твої всякчас вирують,
На розумі собі всяк жити звик.
Усі мовчать – я також, мов німий,
Усі скандують – я разом із ними,
Не бачить світ: від того й я сліпий,
В жаху цьому не доведуть провини.
Ти згоден так ганебно вік прожити?
Це не хотілось врешті-решт змінити?
Хапай скоріш ти рогачі та вили.
Як не жалітимешся, сину, ти на долю
Або лягай скоріш собі в могили,
Коли не здатний окропить народу волю.
Коли не здатний стать на поле бою,
Коли ти немічний із слабкістю своєю,
Збіжиш, лишивши ворога з юрбою,
Мечем Ареса битися Орфею?
Жінкам тримати списи у руках?
Дітей відправити, немов гарматне м'ясо?
Тоді вже байдуже, бо ти уже в думах,
Приміряв, виглядатиме як раса.
Подумай же, невже струмок із сліз,
Не пустить плани всі на перекіс?
Твоє життя і доля це твоя,
Тобі у руки карти дала доля,
Твої степи безмежні і поля,
Любов твоя – повік найкраща зброя.
Не залишай ти край на роздоріжжі,
Як ми стоїм вже повних двадцять літ,
Із правдою такі ми мимобіжні,
Й навколо нас витає цілий світ.
Ми – жебраки, морально й соціально,
Ми вимагаєм грошей на життя,
Для тих «богів», не думайте, звичайно,
А наше існування і буття,
Мабуть, нікого з них і не цікавить,
Хоча, мабуть, воно їх просто бавить.
Твори, будуй, бо це твоя земля.
Твоя історія: сучасність і минуле,
Тут виріс ти і вся твоя рідня,
І знищуй все нікчемне і нечуле.
Свого ти роду, сину, не ганьби,
Не зрадь свої одвічні ідеали,
І хоч скінчились роки боротьби,
Раби були, людьми, однак, не стали.
Та зможеш ти, як серце те захоче,
Коли на вушко Бог тобі шепне:
«Сміливим будь!», дуб старий затріпоче,
Бо сила твоя – ось, що в тебе є!
Ніколи не звертай ти з шляху свого,
І краще смерть, аніж життя нікого…
Ми не живемо, ми лише існуєм,
Всі наші душі гинуть в забутті,
Щоб не віддали волю ми чатуєм,
Читаємо замовлені статті.
Ми сліпо віримо, йдемо на поводу,
Мовчання – друг, а правда – це наш ворог,
Бажаєм кривдникам усім палать в Аду,
Не весь продали з порохівні порох.
«З колін вставай, рушай на смертний бій!»
А чи забракло мужності та сили?
Та, ні дивись як край же гине твій,
Хапай скоріш ти рогачі та вили.
Твоє життя і доля це твоя,
Твори, будуй, бо це твоя земля.