Я наче не жила. Сто тисяч літ
Сиділа і на волю лиш чекала...
Спостерігала ластівок політ -
Землі завжди було до болю мало.
Я наче не жила. Як промінець,
блукала..."Я загублена! Де сонце?"
Земного дня побачивши кінець,
Я стукала у зоряне віконце.
"Я - промінь, відчиніть!" І синє скло
Мелодією вічності бриніло.
На ранок снігом сонячним мело -
І я була щасливо-очманіла!
Од ранку і до темна - от мій шлях -
Од темна до сліпучих рос по ранку...
І відлетіла... Полохливий птах
Залишив пір'я вогняне на ганку!
____________________________
Я будто не жила... Чего ждала?
Как узник - отпущения на волю.
Через решётку струйкой свет пила,
Стирая с губ крупицы горькой соли.
Частичкой солнца бывши, темноты
Пугалась до смертельного озноба!
И даже тень страшила пустоты,
Кричали вслед: "Куда бежишь, зазноба?!"
Не кинувшись в "земную благодать",
Я обжигала веки тьмы по встречной!
Смерть, подступив, вздохнула: "Что тут взять?"
И я пошла своей дорогой - в вечность...
-----------------------------------------------