Ми не станемо майбутнім один одного,
Ти просто полишиш свій запах, у моїм волосі,
Мені б випити чогось прохолодного,
Але холод є лиш у твоїм голосі.
Ми не станемо продовженням дитячої казки,
Там де принци рятують своїх принцес,
Нам ніхто не видасть чарівної підказки,
Що робити, коли серце перетворилося на абсцес.
Ми не станемо чимось більшим ніж таємниця,
Наш конверт, ніколи не принесе адресату листоноша,
Мені усе це не раз ще насниться,
А ти будеш шепотіти, обіймаючи подушки: «Моя маленька, моя хороша!»
Ми не простягнемось океанами по розпеченій суші,
Наші хвилі не будуть гратися з вітром,
Мов вітрила не розкриються наші душі,
А очі ніколи не засяють блаженним світлом.
Ми не станемо мрією дівчини з косичками,
Що побачила б нас, десь у місті і за руки,
Я отруюю себе поганими звичками,
А ти рахуєш дні до зими, немов оті зарубки.
Ми ніколи не станемо…Ні!
Чи часу недостатньо, чи сміливості,
Може стали занадто брудні,
У своїй чуттєвій мінливості?
Ми – ніколи…то важко так,
Не тримай мене, й я не буду,
Простягли через ребра гак,
Та вивісили на площі, на осудження люду.