Чи знаєте, як воно жити без дороговказу,
Збиваючись з ліку своїх помилок і поразок,
І множачи рОки на досвід болючий щоразу?
…При цьому в душі – ані стогону, ані жалю…
Невже я так черствію, отче, вбиваючи совість?
Невже кам'янію?.. А Бог мені з неба натомість
Вертає просвітлену, втрачену мною свідомість
І дякує щиро за те, що можливо зроблю.
Чи вірите, я у боргу – неоплатнім і вічнім.
І вже з понеділка (від завтра… від 1-ого січня…)
Собі обіцяю змінитись. Щоденно… Щорічно…
Та вкотре невдячно збиваюся на манівці.
Здається – за покликом йду. А все хащі та хащі…
Картаю себе. Усвідомлюю власну пропащість.
А небо сміється, велить сподіватись на краще –
Й знаходиться шлях! Ніби віра – то компас в руці.
Над власним життям відчуваю опіку, не владу.
І вже у мені самовпевненість дише на ладан.
Частіше прошу допомоги, щоб звести до ладу
Безцінні дари, що мені Він надав без вагань.
Чого я боюсь? Я найдужче боюсь не пізнати.
Дійти до воріт, за якими чекає відплата
І не увійти, бо гріхи не пролізуть крізь ґрати.
І не повернутись, бо душить тягар запитань.
Чи є там такі, що кричали: «Побачу – повірю!»?
Чи правда, що кожен отримує точно по вірі?
Де щирість – в молитві чи нашій щоденній офірі?
І як у житті між марнот віднаходити суть?
Багато всього накопичилось з часом і віком…
В своїй бездуховності я сподоблялась калікам,
Грішила ділами, словами грішила без ліку…
Але не покуту – надію у серці несу.