Тихо. Лишень чути тікання годинника. Але ж колись у цій хаті не вщухав гомін. А зараз... У дітей давно своє життя. Так, іноді приїздять, але... вже й самі не молоді. Онуки... Повиростали, розлетілися мов ті пташенята. Бува й телефонують, а коли й у гості приїздять, та ще й на радісь з правнуками.
А там город, а сил... Йой же, йой... Так же хочеться як раніше... І якось встигалось усе, і за худобою, і на городі... Добре, донька інколи бува, та і в неї вже сили та здоров'я геть нема...
Тиша. У руках старенький молитовник. Ні, хіба ж це самотність? З Богом не буваєш на самоті. От лишень до церкви дійти важко, ноги вже ледь ходять...
Покинути все, перебратися до онуків? Та як же ж його покинеш? Домівка рідна. Своїми руками збудована. Усе життя тут прожите. Та й кожен куточок про покійного чоловіка нагадує. Та й як же ж без городу? Без хоча б малого господарства? До міста? Воно б нічого, там онуки... А робити там що? Ні, там без діла загнешся. А тут хоч город... От той город, зароста бур'яном. Не втигаю вже...
Тихо перехрестившись, помолившись за живих, зітхнувши до Бога, щоб пом'янув усіх, хто вже відійшов у вічність, ще трохи постоявшии перед подарованою молодшим онуком іконою, ледь пересуваючи хворі ноги, пішла поратися по господарству, потім на город, воювати з бур'яном...