Я ненавиджу всі ті місця,
Що не зв’язані були з тобою,
Я, здавалось, немов отой нінзя,
Що приповз ледь живий з двобою.
Я ненавиджу клятеє небо,
Бо у вас із ним різний колір,
І нічого здається не треба,
Як розстібнут сорочки комір.
Я ненавиджу всі оті відстані,
Які розділяють міста,
Як в мені не знайдеш собі пристані,
То я так і залишусь пуста.
Я ненавиджу час, що спішить не туди,
Та кому взагалі все це треба?
Залишать на спині моїй твої сліди,
Тиснуть так, щоб розчавити ребра.
Я ненавиджу свого язика,
Він ламається, як треба казати,
Про кохання, а лізе про равлика,
Про парфуми й нестачу в них м’яти.
Я ненавиджу своє лице,
Хоча хтось і сказав би – гарненька.
На нім губи зв’язались кільцем,
А шкіра така тоненька,
Що здається, як придивитись,
Можна бачить як б’ється серце,
Я ненавиджу, бо не спинитись,
Я ненавиджу, бо по губах перцем,
Кожен дотик і поцілунок,
Відбивається гострим болем,
Жодних шансів на порятунок,
Коли в грудях вмирає море.