Він зиркає люто —
Аж мур і Малюта
Хитаються, наче трава.
І це ще не смута,
А тільки отрута,
Яку він за нас випива.
І зразу — ні виду,
Ні стиду, ні сліду
Безсилля свого — тільки гнів!..
О батьку мій рідний,
Куди я, негідній,
Від кари твоєї забрів?
Отой он готує
Паліччя і дибу,
Цей рве язика і жбурляє юрбі.
І я — уже мовчки:
— Дрібного ви штабу,
До батька вам зась, далебі!
І в тебе аж тріска
Куман у долоні
І скроні іскрять — по горі ковила...
Хай все не до цуги —
Несідлані коні,
Як змії сичать... І сахається мла!