* * *
Чом же водиш мене манівцями —
То на белебні молиш громів,
То труйзіллям частуєш без тями,
Тільки щось би я тут зрозумів.
Тут, де тупіт з глибин, стуготіння,
Де, немов знавіснілий таркач,
Стрілолист крізь мигтіння і тіні
Утікає від мене навскач.
Вдар у тім’я стрілою сяйною,
З калабатин оцих опростай!
Ти смієшся весь час наді мною,
А таких простаків — пошукай.
Не підніжком стелюсь а зухвальцем
Все, що думаю, в очі кажу.
Ти ще добра... Посваришся пальцем
І відходиш за темну межу.