Живем. Радіємо, що маєм
клаптик суші,
Що ходимо на двох, без
костилів...
Та щось застигло нині в наших
душах,
Й немов помиї ллєм на
ближніх гнів.
Літа здуває вітром непомітно...
Хто знає, скільки хрест ще свій
нести?
Від тягару згадаєш маму рідну,
Й попросиш: "Милий Господи,
прости"
Йди по житті пристойним
чоловіком,
Задля забави рід свій не
ганьби...
Злі вчинки коротають рідним
віку,
Коли ж дійде? Та чи й дійде...
Якби.