Я акінак. Я Рим.
Встромлюю собі пальця в скроню,
Імітую постріл.
Розлітаюсь дрібними леткими краплями
І феєрверком вгору.
Там за широким дубовим столом збираюсь до купи. Підставляю бокал і вже відчуваю смак ароматного божественного вина, майже хмелію...
Але чаша з вином пуста, під ногами спить п’яний Одін, сьогодні з ним нудно...
Стрибаю вниз.
Падаю в натовп, на бруківку, в калюжу звичайно ж.
Публіка зацікавилась, їм смішно.
- На біс!
Вклоняюсь і кажу: «Вибачте, калюжі скінчилися», і включаю чорно-біле кіно.
Веселюсь.
Але чомусь Чарлі їх не смішить. Публіка розчарована, робить філософські висновки і розходиться. Чарлі теж йде геть.
Нудно.
Я кусаю губу. Спочатку собі, потім тобі. Мені подобається, тобі – звісно ні.
Ти як завжди кричиш, це так смішить. Спостерігаю, насолоджуюсь, дитя в моїй голові заливається сміхом.
Але ти перегинаєш палку, все більше кричиш, сваришся, махаєш на мене пальчиком.
Псуєш настрій.
Я розбігаюсь і вистрибую у вікно.
Лечу... до Праги. Там сіро, гарно. Глибоко вдихаю.
(коли так глибоко вдихати, то вдихаєш аромати-сенси, сутність тих речей, те незриме, що наповнює їх. Двійник-невидимка з 4-го виміру)
Глибоко вдихаю... Облизую пальцями шершаві стіни. Замовляю каву. Дощить.
Сльози падають в очі, на губи, з неба...
І такий приємний зосереджений спокій. І музика. І думки... як листопад. Золоті листки зриваються, кружляють, розбиваються об землю... розбиваються вщент, в золотий пил.
Вдома. Втома. Провалююсь в ліжко. Спиш. Легенько дмухаю тобі у вушко, золотий пил в твоїй голові розлітається. І тобі сняться сни. Мої сни.