- Йди за пляшкою, або додому не вертайся!- гримнув сердито батько з похмілля.
- Знову.. подумав Сашко.
Ще з 7 років він знав, якщо батько з похмілля, і йому не принести пляшку, то він буде дуже злий. Може навіть побити. Довелося йому йти до магазину і витратити останні гроші батькові на горілку.
Ввечері, коли батько вже напився, повернулася мати. Вона була дуже стомлена, адже працювала на двох заводах технічкою, щоб хоч якось прогодувати родину. Сашко, знаючи, що мама повернеться додому стомлена, приготував їй вечерю.
- Дякую, синку. – їй було дуже приємно, що хоч хтось на цій землі попіклувався про неї.
- Щось сталося? Ти якийсь засмучений. Боже, а що це за синець, сину?
- Нічого, мамо, впав зі сходинок. - йому не хотілось засмучувати маму, що знову побився з однокласником. Цей Петро ще з перших днів навчання у новій школі діставав його, адже був «крутішим» (батько у нього був бізнесменом) і завжди зачіпав Сашка через те, що він бідний і «не крутий».
- Добре, сину. Йди спати, вже пізно. А що батько?
- Спить.
- Надобраніч, Саню.
- Надобраніч, мамо.
Сашко пішов спати, а мати ще довго сиділа на кухні, сумно дивлячись на весняні вогники за вікном і згадуючи свою вже майже загублену молодість… Що чекало попереду на її сина? Яка доля з батьком - п’яницею і матір’ю - технічкою.. Але думати їй було важко, вона дуже втомилася, за стіною тихо хропів п’яний батько..
Сашко був непоганим хлопцем, але сучасність, слабка воля і спадковість зробили своє…
Сьогодні він як завжди прийшов до школи. Тут йому було незвично, адже їхня сім’я декілька тижнів тому переїхала у це місто і Сашко пішов у нову школу. Тут до нього ставилися по-різному. Були такі діти, які зневажали його за бідність і батька – п’яницю(зокрема Петро Артемівський); були і такі яким було байдуже, адже школа велика, дітей багато, у всіх свої турботи. Але була одна людина, якій була небайдужа доля Сашка. Це була Оксана.
Гарна, струнка, завжди весела і розумна дівчина, яка добре вчилася і вела активний спосіб життя. Їй було 13 років як і Сашкові.
Спершу він навіть не звертав уваги на дівчинку, але потім вони подружилися. Оксанка приходила до Сашка додому, допомагала йому робити уроки, а потім вони разом гуляли у парку. Спершу Оксанці було важко зрозуміти Сашка, його відлюдькуватість, але допоміг випадок.
Одного дня на уроці української мови їхній клас писав твір про свого тата. Кожен повинен був розповісти про свого батька. Всі почали розповідати, які у них гарні, турботливі батьки. Дійшла черга Сашка. Він не знав, що сказати. У нього майже не було батька. Колись давно, він був хорошим. Іноді після роботи гуляв з Сашком, коли бувало й подарунок якийсь принесе. А одного разу, його, ще маленького п’ятирічного хлопчика батько взяв на риболовлю. Тоді вони разом спіймали от-такого сома! Але коли батька вигнали з роботи, відібрали у них гарний будинок і їм довелося тулитися по чужих кутках, батько почав пити. Спершу потроху, а далі сильніше і сильніше, доки зовсім не спився. Тоді йому стало байдуже до нього з мамою, він наче був уже не з ними.
Коли Сашко зібрався щось сказати, хтось у класі шепнув: «У нього нема батька. Якийсь п’яниця чи бомж, здається.» Весь клас почав сміятися.
Сашка охопила така злість і образа: на світ, на батька, на матір, на себе… Від злості він нічого не бачив, і стрімголов вискочив з класу.. Оксана вибігла за ним.
- Стій, Сашко, стій!
- Що тобі потрібно? Відчепись! - сердито гаркнув Сашко на Оксану. – Теж хочеш посміятися? То смійся! У мене батько п’яниця, мати технічка! А в тебе мабуть теж, як у всього класу «турботливий тато-олігарх»!- скорчив гримасу Сашко і відвернувся щоб піти.
- Ні, мій тато військовий. Я його бачила, декілька разів за все життя. Ми йому не потрібні, тож я тебе розумію. Мені теж нема чого сказати, адже для свого тата, я не радість, а тягар, який заважає йому розлучитися з мамою.
- Вона поклала Сашкові руку на плече, і він відчув ніжне тепло, яке йшло від цієї дівчинки. Сашко зрозумів, що він не один, у нього з’явився друг, який розуміє його. Йому захотілось плакати, зрадницька сльоза покотилася по щоці, але він швидко змахнув її(не гоже хлопцеві плакати, а особливо перед дівчиною) і обернувся до Оксани.
- Вибач, я не знав. Не хотів тебе образити.- всю його злість і образу, як рукою зняло. Він відчув щось рідне у цій дівчинці, щось таке, чого досі не відчував. Сашко і сам не зрозумів, а це було кохання… Воно лише зароджувалося…
- А може, давай після школи погуляємо разом? - несміливо запитав Сашко.
- Я не проти, тільки зайду запитаю у мами і переодягнуся.
….Ось уже два роки Сашко з Оксанкою дружили. За цей час вони стали нерозлучними друзями. Ця історія могла б мати щасливий кінець, але не судилося…
Їм було вже по 15 років, і вони були вже майже дорослі. Все було б добре, але Оксанка стала помічати останнім часом, що Сашко якось змінився.
Померла його мати, і вони залишились вдвох з батьком. Сашко сумував за мамою, адже вона була єдиною людиною у світі, яка його любила. А може не єдиною…Але йому тоді було байдуже. Він багато сидів удома, дивився телевізор, і згодом зрозумів, що спиртне йому допоможе. Він познайомився з компанією якихось хлопців, які стали його «друзями». Спершу вони по вечорам пили лише пиво, потім горілку. Але спиртне з часом погано йому допомагало. Тоді хтось з його «друзів» запропонував покурити травку. Спершу Сашкові не сподобалось, але потім він уже не міг без цього. Йому здавалося, що проблеми вирішені. Він уже не проводив з Оксаною вільного часу як раніше, перестав з нею ділитися своїми думками, проблемами. Він наче став якийсь чужий. І ось, одного разу, коли вони з Сашком дуже посварились через дрібницю, Оксана вирішила з’ясувати, що з її другом.
Коли вони вийшли зі школи після уроків, Оксана попрямувала за Сашком. Спершу він зайшов додому. Дівчина довго чекала його в під’їзді, до самого вечора. Потім він вийшов з під’їзду, і пішов до якогось розваленого будинку. Там вона сховалась за стіною і побачила компанію якихось хлопців. Вона довго стежила за тим, що вони робили, і коли зрозуміла, вжахнулася. Невже це її Сашко? Чому він так вчиняє з собою, з нею?
Наступного дня вона вирішила поговорити з ним.
- Сашко, зачекай.
- Що тобі потрібно? – доволі сердито відізвався Сашко до Оксани.
- Я хочу поговорити. Я бачила вчора, де ти був. Саню, навіщо?
- Не твоє діло.
- Ні, моє! Ти мій друг і я не хочу щоб ти загубив своє життя. Чуєш? Я не дозволю тобі цього зробити.
- Відчепись, бо пожалкуєш!
- Сашко, ти чого? Ми ж з тобою друзі! Заради мене, будь ласка, кинь це.
І так слово за слово, і вони сильно посварилися і Сашко навіть вдарив Оксану по обличчю. Від не сподіванки вона ледве не впала, наткнувшись на підвіконня. Він пішов у свою квартиру, а Оксана сиділа і плакала. Вона не розуміла що з ним, чому він, її друг, той кого вона любить (уже давно), чому він так вчинив? Вона не розуміла. Сльозинка за сльозинкою котилася по її обличчю, всередині наче щось обірвалося… Він не міг… Але у нього були такі очі… Оксана ще ніколи не бачила таких байдужих очей…
Вона прийшла додому дуже пізно, матері сказала, що була у подруги. Всю ніч вона плакала, плакала і не розуміла…Навіщо? Хто придумав це? Чому саме Сашко? Вона зрозуміла з його погляду, що втратила його, втратила назавжди…
Довгий час вона ходила до школи, робила якусь роботу, але була дуже сумною. Мама питала її, що сталося, але Оксана мовчала. І тоді мама, зрозуміла, що сталося щось дуже погане. Поговоривши з учителями, однокласниками, і подругою Оксани, вона подумала, що Сашко втягнув її дівчинку у погану компанію. Та ще й плітки пішли… Матір вирішила забрати доньку з міста, відвезти її далеко в інше місто.
Але Оксані було байдуже. Вона вже втратила, половину свого серця, а інша половина лише не давала їй померти. Після того випадку, вона ще намагалася допомогти Сашкові, але той не звертав на неї уваги, або ображав її. Згодом мати відвезла її з міста.
Через деякий час Сашко дізнався про те, що Оксану батьки забрали в інше, далеке місто. Він залишився один. Уже ніщо його не стримувало. Він став ще дужче пити, курити наркотики…
…. Пройшло багато років. Уже більша частина життя прожита. Навіщо? Для кого? Що я зробив на цій землі?
Так лежав один чоловік років п’ятидесяти в лікарні, на кушетці і думав. Це був Сашко. Його привезли до лікарні у тяжкому стані, він знав, що залишилось йому недовго. Років десять тому він схаменувся. Зрозумів, що так далі жити не можна. Але було вже пізно… Алкоголізм, наркоманія зробили своє. Його організм уже не міг відновитися. Він уже був майже готовий померти, згадуючи своє минуле. Нічого вже не можна було змінити, життя втрачене. Ніхто не чекатиме його, не тужитиме за ним, нікому він не був потрібен.. Але цей чоловік сам був винен. Колись, ще давно одна дівчинка хотіла йому допомогти, вона любила його. А він відкинув, розтоптав її кохання і своє життя… Сльози котилися по його обличчю. Він не боявся плакати, боявся лише одного, що помре, так і не попросивши пробачення у тої жінки, яка колись дуже кохала його. Всередині у нього було як у пустелі: темно, пусто і гаряче. Він довго плакав, молив у Господа прощення. Цей чоловік довго мучився: через хворобу, і через біль, нестерпний біль у серці. Усе своє життя він прожив дарма, не зробив нічого, за що його можна було б назвати людиною..
Але в останні хвилини життя, Господь зжалився над ним. У ту саму лікарню приїхала Оксана. Вона дізналася, що хтось з її родичів захворів і лежить у лікарні. Їй довелося знову приїхати у це місто, знову відчути той біль… Приїхавши до лікарні, вона запитала у медсестри, де лежить її родичка. Але медсестра помилилася, і випадково вказала їй палату, де лежав Сашко…
Вона зайшла у палату і побачила, що помилилася. Оксана вже хотіла піти, але її щось зупинило… Цей погляд… Десь вона вже бачила цей погляд. Щось знайоме до болю….
- Боже милосердний, Саня…- тихо шепнула вона, обпершись об ліжко щоб не впасти.
- Оксана…- жалібно і тихо простогнав чоловік.
Він не вірив своїм очам. Невже це була вона? Так. Це була Оксана. Невже небо зжалилось над ним, і дало йому можливість сповідатися перед смертю? Оксана тихо підійшла до ліжка і сіла поряд з ним. Сашко лагідно, але міцно, з останніх сил узяв її за руку.
- Оксано…Боже, я так перед тобою винен…Прости, прости мене!.. Я всі ці роки так хотів тебе знайти… Але ти поїхала тоді…хотіла врятувати мене.. але я не дав…
- Саню, Санечко! Я всі ці роки тебе любила… Я тоді не змогла тебе врятувати…прости мені…через мене…все через мене…
Вони вже плакали разом. Всі роки, образи – нічого не значили. Зараз вони були разом, і це було головне.
- Я люблю тебе, чуєш? Люблю…прости мене...Оксано…Оксано…- з останніх сил тихо прошепотів Сашко.
- Не кидай мене! Не кидай, чуєш? Будь ласка! - кричала Оксана, обіймаючи єдину людину, яку вона любила все життя.
Але він уже помер. Смерть забрала його і тисячі інших людей в усьому світі.. Своїм чорним, кривавим плащем, вона затулила їм сонце, назавжди… І нема вороття…
Але йому пощастило. Він помер в муках, але з посмішкою на вустах. Господь простив йому цей гріх, його душа легко, наче птаха, відлетіла у вирій… Він встиг, встиг попросити пробачення у неї і сказати, як він її любить, і все життя любив…
Люди! Схаменіться! Озирніться навколо! Подивіться на природу, довкілля, на пташок, на людей! Зараз нам ще світить сонце, посміхаються люди, але забруднюючи довкілля, забруднюючи ваші душі злістю, а тіла – алкоголем і наркотиками, ви губите це все. Подивіться на алкоголіків, наркоманів, тютюнозалежних людей, які лежать у лікарнях, а багато інших уже на тому світі! Вони нещасні і загублені, ніколи уже для них не засміється дитина, не зазирне у вікно кохана людина, не зігріє сонце… Зупиніться! Зупиніться, поки не пізно! Пляшка за пляшкою, доза за дозою, і кінець життю, кінець коханню…Кінець всьому, чим ми так дорожимо у світі…
Ведіть здоровий спосіб життя, не зловживайте алкоголем, наркотиками, не забруднюйте душі і серця злістю, «сміттям ненависті»! Живіть, радійте, любіть! Адже все залежить лише від вас, і доля – лише у ваших руках!