Проводиш поглядом, стоїш,
Ніхто тепер ні перед ким не заборгує!
І, чуєш, не журись, облиш,
Душа, відпущена кудись собі простує.
І келих, вибитий із рук,
Перелетить через дорогу,
І звільниться душа від мук
В чиємусь злеті, чи в падінні із нічого...
Забутим підкидьком кричить
Життя, спроваджене на муки.
Хоч не забуде, та простить,
І погляд злий, і здійняті до бою руки.
Шмагай же душу, хай вона болить!
Хай рветься на шматки й не забуває,
Що в світі цьому ще живе, і ще дожити має,
Коли нагайчині сліди загояться й позаростають.
І певна будь,усе іще здійсниться !
Лиш зрідка біль отой, дитячий і не дуже
Знічев'я візьме і присниться...