Я на волю відпустив пташку,
Хай летить, і в'є гніздо свОє...
Щось на серці нині так важко,
Мов би оси пронеслись роєм.
Пронеслися, обпекли жалом,
Слів нема, лишень одні жести...
А кохання, як завжди, мало,
Та не в силах вже його нЕсти.
До води стоїть вербА, плаче,
Сяде сонце десь за край світу...
І зів'яли у душі наче
Всі вчорашні польові квіти.
Я і сам би полетів в небо,
Та потрощені, на жаль, крила...
Видно долі так моїй треба,
Щоб із серця - кам'яна брила.
Я сумую за її словом
Цілі дні і всі довгі ночі.
До грудей би пригорнув знову,
І дивився б у її очі.