* * *
Багаття згорiло, в золi, на вугіллі,
Згадавши дитинство, нaпiк я картоплі.
I знов, назбирав картопляні будилья,
Розвiв я багаття, вже майже на попелi.
I ciв бiля вогнища, ciв, та й надумав,
На рівному місці, нудьгу до нудоти.
I їв ту картоплю, гiркую вiд суму,
І в думах тривожні почулися ноти.
Та що ж це таке? Що ж це правда зi мною,
Що сил i з судьбою нема сперечатись?
I наче щось трапиться цею зимою,
I нiби сьогоднi вже має щось статись...
Мені вже ніде не буває оселі –
Таке почуття, що один я у cвiтi...
Та що це за свiт, що такий невеселий?
Не стало й нiчого, що варт зрозумiти.
Немає чим дихати, волi немає...
Все требує грошей... що ж то за гидота?
Як прикро i сумно, що вiчно триває
Ярмо, що вiд вiку зовется "работой".
Вже можна забути, – нiколи не буде
Такого, щоб всiм посмiхалася доля...
Та й житиме тiльки якась там паскуда,
А ти – хоч сконайся вiд працi, вiд болю.
Звикай до картоплi – ось це твоя їжа,
Ото твоя жiнка – така ж бiдолашна.
Тримаюсь... і якось сьогодні я вижив...
Та що ж буде далi? менi часом страшно.