* * *
Кажуть часто мені: ну чого тобі треба?
Є у тебе будинок, і міг би ти жити
Так, як люді усі... ну а ти все як-небудь...
Чи не віру в життя, ти зумів загубити?
Я усім відповім: мої любі-кохані,
Що я втратив, хай хтось за мене відшукає,
Взвалить тягар той на спину... чи я застану
Його в іншому місці, чи він поблукає?
Чи живуть всi, як мрiялось, в щастi, без горя?
Вбачив зграю ворон, поринаю в нудоту... -
Наче юність чиясь занемогла десь поряд,
Як і я – ледь не зник від безглуздой работи...
Наче, мене хтось змусив в житті народитись,
Що мені так не радісно смужку ту жати,
Що зоветься судьбою людини у світі,
Де я вийшов лиш вірші нікчемні писати...
Чи не чув я пісень вночі темній від милой?
Чи то так? – взагалі ні на що я не здібний?
Я, здається, набрав до пісень чорнобилу,
Замість квітів, і наче, воно так потрібно?
Да не зміг заспівать я про зорі духм'яні,
Коли я задихався в родітельской хаті,
Де, буває, прожити найлегше ледь п'яним,
Щоб ночами самотнiми солодко спати.