Що робити коли невгамовне
почуття крутить розум, мов дзиґа?
Наче цівка в годинник-пустелю,
спогад сиплеться. Очі як скло.
Час нещадний, але послідовний.
Час колючий, холодний. Час – крига.
Коли погляд впирається в стелю,
усвідомлюєш скільки втекло.
Усвідомлюєш скільки здобуто,
скільки втрачено, скільки вже збігло
І обчислюєш, подумки, решту –
що є доля, насправді? Що збіг?
А душа хоче скинути пута
і не згнити як пліт перестиглий,
І гукає ту відповідь «де ж ти?»,
а життя все продовжує біг.
Та життєва хода непохитна.
Крізь міста, доленосні провулки,
Через денні горби, нічні брила,
не спиняє ніколи свій рух.
Як згорнуться барвисті полотна
до чертогу земного притулку,
що візьмеш із собою в могилу?
Аж нічого. Лиш волю і дух.