Щоденні турботи життя підкидає
І кожний як може знімає свій стрес.
До мене ж дитинство вночі прилітає
І манить з собою в країну чудес.
У край, де щасливим я був неймовірно,
Не знав ще ні горя, ні зради, ні бід.
Де світ пізнавав і учився примірно
Добру та любові, щоб жити як слід.
Конельська-Попівка, ставочки і річка
Як килимом вкриті листками ряски.
Вздовж берега стежка, що в’ється мов стрічка
І губиться в травах між верб і лози.
Там роси ранкові блищать проти сонця
І на павутині намистом висять.
Біленька хатина, бузок край віконця,
Пісні жайворонка у небі дзвенять.
Там я, босоногий хлопчисько білявий,
Корів через греблю у поле гонив.
Стернею поколені ікри слюнявив,
Підпаска звання своє гордо носив.
Трансформерів, «Лего» тоді ми не мали.
Не знали комп’ютер – читали книжки
Та далі космічні у снах покоряли,
Будили в нас мрії далекі зірки.
Ми шаблі з дощечок самі вирізали.
Немало від них полягло будяків.
На наших і німців весь світ розділяли.
Гордились медалями наших батьків.
Порепані п’ятки, коліна розбиті,
Бо банка з-під кільки м’ячем нам була.
Смачніше нічого не знаю на світі
Від коржиків тих, що матуся пекла.
Щасливе дитинство, згадай моїх друзів.
З ким в школу ходив і в сусіднє село.
Як мірялись силою ми в лісосмузі…
Чи правда, дитинство, що в нас ти було?