Його несе вітер своїми міцними крилами,
Він дорожить вірою, як дитя матусею,
Його хапав корабель своїми вітрилами,
Він із себе бруд, як двірник метлою, струшував.
Він втрачений всім, бо багато втрачував,
Хоч боявся до крику себе зневірити,
І коліна збиваючи, знову молився, плачучи,
І просив повернути, щось не хотівши міряти.
Волосся сивіло, стававши ще більш занедбаним,
Чи від часу, чи від пережитого втомою,
Йому захотілося стати крейдою обведеним,
Бо в горлі комком, а на серці — оскомою...
Він нічого не мав, і себе вже ніяк не знайдено,
Залишалось одне — існувати і біллю марити.
Розбивав кожну шибку, хотів щоб було доказано
Як це — жити — і враз все навіки втратити...