Зустрічало літо -
Осінь, на горі,
Втомлене, убите:
"Вибачай мені! -
Їй воно казало,
Попалила все,
Бо любити знала
Краще за усе!
Тож в вогні тримала
Луки, ліс, поля...
З сонцем не вгадала -
Попеклась земля.
Єї зігрівала
Я теплом своїм,
А вона, з любові,
Помарніла в нім.
Що тепер робитимеш
Сестронько моя?
Як помилки виправиш,
Щоб прийшла краса?"
"Не турбуйся літечко,
Ізіллю дощем
Я кущі й травиченьку,
Забуяє все.
Потім літо бабине,
Ніжнеє, зішлю...
Розфарбую аквареллю,
Все, я теж люблю!"