Молюся Богу, і собі
Я думку отаку гадаю:
Я не віддам ввесь світ тобі,
Тобі віддам життя безкрає...
І невагомі ті слова,
Що я хотіла, чи сказала
Я ось! Я тут! Я ще жива!
Я вірила! І я кохала!
Але той час пройшов тоді,
Коли мене ти так покинув,
Ти душу затоптав в багні –
Ту душу чисту і невинну.
Та злитись тут ніхто не сміє,
Я ж в чомусь зрадила собі.
А що життя? Життя у всіх є
І ми в житті як на війні.
А світлий мир – то частка мрії,
В котрій ми усі живем.
Я ж отак божеволію,
Без емоцій без проблем.
Я хочу щастя, як всі люди
Як всі оті, що ще живі.
Бо ж світло є і світло буде
І будуть відкриття нові...
Так я хвилину ту побачу,
Як чемпіон, чи просто звір.
Нам в долю вкладені невдачі,
А ти в надію й щастя вір.
Та й наша протилежна сутність,
Покаже знак і вкаже путь,
В житті все буде незабутньо,
Та ти про інших не забудь...
Бо інші мають ті ж потреби
І є емоції у всіх,
За програші карать не треба,
Бо ж програш не найбільший гріх
Гріхи то вбивство, боягузство, зрада...
Це три з мільйонів отаких,
Всі можуть пристрано і радо,
В момент відмовитись від них.
Адже ще більша є провина:
Коли людина-відчайдух,
Життя оце сама покине
І небесам віддасть свій дух.
Ні! Так не можна! Нащо? Нащо
Цей подарунок викидать?
Я не віддам життя нізащо!
Не треба світ цей покидать!
Та й людина, хоч яка могутня,
А відчуття не прикує,
Бо враження всі незабутні
В живого всього є.
І ти відмовишся від знань?
Від ейфорії, світлих вражень?
Ніхто не має тут вагань –
В царстві снів і відображень.
Ти спробуй жити днем одним,
Ти все твори і випробовуй,
Ти покажи отим усим –
Не можна жити вибірково!