Все хутчіш у повітря вривається запах
літа скошених трав та небесного дна,
і штрихами рудими на кленів змучених лапах
засмучене сонце намалює свій сюр про «мина».
Поміж небом і тверддю землі розіп’ята
у чеканні своєму осінньо-причинна туга,
в швидкоплинному айстросезонному святі
напинається промінь астральний, як тятива.
В цьому треморі простору, наче стигмата,
у душі заятриться мовчазна допоки печаль,
але разом, повір, цілком не сутужно минати
і шукати в етері зосенілий ще теплий причал.