Теплий вечір над Бугом. Сонце швидко скотилось у воду.
Ми присіли на березі. Нас схилила журба. Мовчимо.
А вересень -- він відчуває. Все ще зичить чудову погоду,
хоч і знає, що це цінувати ми навряд чи колись навчимось.
Осінь дихає тихо й повільно. На відміну від нас обох.
Я на відстані подиху чую, як у грудях твоїх стукотить.
Тиша стоїть колосальна. Кожен знає, що десь є подвох,
а слова не злітають з губ. Ми за вічність вдавали мить...
Ані дотиків, ані звуків. Все вже сказано. Все, що потрібно.
Зовні -- ніби нормальні люди. Тільки трохи, щоправда, сумні.
А всередині -- вибух за вибухом -- розшматовують душу дрібно.
Я на твій поглядаю профіль. Ти сльозу витираєш мені.
6 Вересеня, 2012