хотілось просто підійти і закричати:
навіщо так? чого не наказав піти?
навіщо серце змусив струнами дрижджати,
навіщо відібрав останній той ковток води?
і очі ті німі, хоча і поглядом стріляють,
втопи мене у них, немов в морській воді
та роскажи мені скоріш як люди західні кохають,
щоб я хоч знала як це роблять взагалі.
і тяжко на дущі, і важко,
немов від спеки льод не тає,
немов удень, як у ночі буває страшно,
немов і серця у людей немає.
повітря в вакуумі збилось в купу,
не знаєш як радіти від простих речей.
було не треба - простягнули руку,
та не зігріли знов теплом своїх очей.
і сльози все частіш деруть повіки,
і люди все частіш не мають слів.
хтось, можи, двічи входить в одні ріки,
а в когось і на першу не вистачило сил.
позаберали злістні телефони,
ввімкнули спеку, вимкнувши тепло в очах,
і люд простий понатягав корони,
і відчай щастя витісняє в снах.
будь ласка, підійди та знов візьми мене за руки,
дивист мені у очі знов і знов,
а поки намагаюся забуть солодку муки,
даруй мені скоріш свою любов.