Зачем ты обрядилась в траур?
Чтоб показать, как безутешна?
Твое лицо – каррарский мрамор,
Как будто вовсе ты безгрешна.
Ведь ты сама того хотела –
Любовь гнала в окно и в двери,
Не сохранила, не сумела –
Теперь оплакивай потерю!
А я найду себе другую –
В одеждах белых и с улыбкой –
Меня ты больше не волнуешь,
Все прошлое – одна ошибка.
На холм любви цветы кладу я,
Не буду слез лить – так и знай!
Лишь ветер унесет, подует
Мое последнее: «Прощай!»
*****************************
Чому одягнена ти в траур?
Щоб показати, як невтішна?
Твоє лице – карарський мармур,
Неначе зовсім ти безвтішна.
Тож ти сама того бажала,
Кохання загнала за грати.
Ти не змогла чи не зуміла…
Тобі й оплакувати втрати.
Я іншу для тебе зшукаю –
В тій – голос ніжний, як сопілка.
Тепер я остаточно знаю –
Що все минуле – лиш помилка.
На пагорб квіти покладу я,
Любов, спокійно почивай!
Повіє вітер-помандрує
Моє останнє: «Прощавай!»