До нас у клас зайшла бабуся,
старенька, змучена роками,
підправивши хустку руками,
вона присіла на стілець.
Розмову почала не сміло,
по ній же було зрозуміло,
що важко згадувати те
життя печальне та гірке:
"Щодня були нові погрози-
і витирала старенька сльози-
ходили групами у хати,
почали все-все забирати,
усі запаси, все- все- все-
ви уявіть собі таке...
Бува сховавши щось добренько,
ми заховалися тихенько,
а потім їли... та на мить,
бува у роті все горить,
і хочеться оте блювати,
та було ж треба виживати.
Отак і жили..."
Вона була вже трішки змучена.
Трима в руках ті квіти вручені ,
на мить побачивши сумні
навколо очі- похитнулась....
І знов почала поринатись,
в усі ті спогади вертатись:
"А пам'ятаю я, що мати,
хотівши всіх прогодувати,
ішла у степ ловити миш-
та не знайшла, вернулась.
Сиділи знову ми голодні,
а спали- на землі холодній.
Що вкрали, то оте з'їдали...
А гірший, мабуть, спогад мій,
коли молодший брат Сергій,
від голоду уже спухав,
і дід над ним уже ридав...
А я була мала, не знала,
що то помер мій брат,гадала,
що просто спить...
Заснула й мати, і мій дід,
і так позасинав весь рід,
зосталась я одна в родині,
в отій пустій, брудній хатині..."
Увесь наш клас майже в сльозах,
усі поринули туди,
у той страшний минулий час,
і мабуть кожен тоді з нас
на мить подумав про майбутнє,
про те, що нас в житті чекає,
і мабуть кожен проклинає
той жах, правління, геноцид,
все те, що ще в душі болить.
2007 Р.