Моя душа – це храм, чи купа цегли?
Чи купа цегли, що все ж виросте у храм?
Я бачу світ не так як всі – інакше,
Дивлюсь життя крізь брак віконних рам.
Твоя душа – це храм, чи купа цегли?
О, ні! Відразу ж не відповідай!
Я відповідь твою давно вже знаю,
Не я питаю. Ти себе спитай!
Людська душа – це храм, чи купа цегли?
Чи камінь необтесаний, тяжкий?
А, може, це є та таємна стежка,
Що нас веде чи в рай, чи в ад страшний?
Загубиш стежку – не знайдеш дороги.
Відкинеш в вічність все своє життя.
Не переступить ріднії пороги,
Ота душа, що відійшла у небуття.
А ми тепер завзято так руйнуєм
Духовність, що творилася віками.
І так безстрашно шлях ми свій торуєм,
Лишив минуле і йдучи вперед роками.
Моя душа – це храм, не купа цегли!
Та купа цегли, що вже виросла у храм!
Тепер я бачу світ не так як всі – інакше,
І п’ю життя крізь брак віконних рам.