В лещатах життєвої втоми,
яку висівають літа,
думками роз’ятрений спомин
у батьківський дім поверта.
Де, всупереч довгим розлукам,
у вирі сум’яття не зник
напоєний яблучним духом
бабусин весільний рушник.
Де пломінь лампади незгасний
горить на покутті пустім,
і пам’ять мене повсякчасно
попідруч веде в отчий дім.