Паразит (Лариса Рубальская)
Давно известно – мужики – все паразиты.
На них свои надежды строить ни к чему.
Но вот однажды всем известный композитор
Такое спел, что я поверила ему.
Я на экран тогда смотрела, чуть не плача,
Какой же голос! А одежда! А лицо!
Хоть жизнь моя – одна сплошная неудача,
Должно же все же повезти в конце концов!!!
Что человек – кузнец, я слышала так часто,
И сам себе он все что хочет накует.
Я начала ковать немедленное счастье,
И билось сердце громким молотом мое.
Я написала: Дорогая передача!
Потом – спасибо, и немного о себе,
Потом – простите, что я ваше время трачу,
И попросила скорой помощи в судьбе.
А на отдельном бледно-розовом листочке
Я композитору писала самому:
Вы мой кумир, моя судьба… и многоточье…
Без вас на свете жить мне просто ни к чему.
Потом добавила, что он мой светлый лучик,
Про царство темное, конечно, ни гу-гу.
Как хорошо, что нас чему-то в школе учат
И перед ним блеснуть я знаньями могу.
Я расписалась – про Онегина с Татьяной,
И про Герасима и бедную Муму,
Про то, что музыка на сердце лечит раны,
Я намекнула тоже богу моему.
Полюбовалась я на свой красивый почерк,
Решила твердо – надоело мне страдать.
Конверт заклеила – лети, мой голубочек,
Поцеловала и ответа стала ждать.
Я в парикмахерский салон пошла с получки,
Решила химию я сделать для него.
К его приезду надо ж выглядеть получше,
Хоть и без химии я тоже ничего.
Подшила юбку, чтоб коленки стало видно,
Купила клипсы голубые, под глаза.
И так за жизнь свою мне сделалось обидно,
Что накатилась, тушь размазавши, слеза.
Однажды вижу – мой любимый на экране,
И вдруг блондиночка цветы ему дает.
Куда полезла эта дура, он же занят?!
Ко мне приедет он, как только все споет.
Но потянулись дни и долгие недели,
Слетели листья все и снегу намело,
И я подумала однажды: неужели
Мое письмо так до него и не дошло?
Уже всю химию мне срезал парикмахер,
Резинкой черненькой я хвостик собрала.
Давно пора бы мне послать все это… к черту,
А я сидела и, как дурочка, ждала.
Смотрю, законный мой чего-то заподозрил,
Не знаю, что он мог заметить с пьяных глаз?
Пришел однажды и дает мне в руку розы,
Пять лет живем мы, а такое в первый раз.
Потом он спать пошел, а я включила телек,
Шипом от розы укололась и реву.
Глотаю слезы – неужели, неужели
Так без него весь бабий век я проживу?
Летели дни, а он все реже на экране,
То в День милиции, то где-то в «Огоньке».
Вдруг стало легче чуть моей сердечной ране,
И я устала жить в печали и тоске.
Прости-прощай, моя любовь, мой композитор!
Душа еще чуть-чуть поноет и пройдет.
Ведь ты ж мужик, а мужики все – паразиты,
И мой сейчас, небось, подвыпивши, придет.
ПАРАЗИТ (вільний переклад П.Голубкова)
Давно відомо - мужики - всі паразити.
На них надіятись - не раджу нікомУ.
Але ось якось всім відомий композитор
Так заспівав, що я повірила йому.
Я на екран тоді дивилась, ледь без плачу,
Який же одяг! А обличчя! Ну а спів!
Хоча життя моє - суцільніша невдача,
Повинно ж все ж і повезти в кінці кінців!
Те, що людина – коваль..., - чула я так часто, -
Сама собі вона, що хоче, накує.
Я миттю почала кувати щастя,
Мов гучний молот, серце билося моє.
Я написала: Передачу - поважаю!
Потім - спасибі, про себе, туди-сюди,
А потім - вибачте, що час ваш витрачаю,
І попросила вмить мені допомогти.
А на аркушику окремім рожеватім
Я композитору писала самому:
Ви мій кумир, Ви моя доля... і три крапки...
Без вас на світі вже не вижити цьому.
Потім добавила, що він ковточок волі,
Про царство темне - ні гу-гу і ні ням-ням.
Як добре, що нас вчать чомусь у школі
І перед ним блиснути можу я знанням.
Я розписалась - про Онєгіна з Тетяною,
І про Герасима і бідну ту Муму,
Про те, що музика лікує серця рани,
Я натякнула також богу моємУ.
Помилувалася на свій я гарний почерк,
Вирішила – скільки можна так страждати.
Конверт заклеїла - лети, мій голубочек,
Поцілувала й стала відповідь чекати.
У перукарський я салон пішла добрячий,
Зробити хімію, звичайно, для ньогО.
Щоб до приїзду виглядати трохи краще,
Хоч і без хімії я, наче, нічогО.
Підшила плаття, щоб коліна стало видно,
Купила кліпси, під очей своїх блакить.
Так за життя своє мені зробилось прикро,
Сльоза скотилася, і туш розмила вмить.
От якось бачу - мій коханий на екрані,
Раптом блондинка йому квіти подала.
Куди полізла дура ця, він же зайнЯтий?!
До мене приїде він, як тільки доспіва.
Та дні і довгі тижні потягнулись,
Злетіло листя все, і снігу намело,
Одного разу: Та невже, я схаменулась, -
Моє послання й досі не дійшло?
Мені всю хімію вже зрізав «парикмахер»,
Гумкою чорненькою я хвостика зібрала.
Давно пора б мені послати все... до чорта,
А я сиділа і, як дурочка, чекала.
Дивлюсь, законний мій чогось там запідозрив,
Не знаю, зп'яну, де підозра та взялась?
Якось купив мені троянди «по дорозі»,
П'ять років разом, а троянди в перший раз.
Потім він спати, ну а я включила телек,
Шипом трояндовим вкололася й реву.
Ковтаю сльози – та невже, невже я
Без нього так весь бабин вік і проживу?
Летіли дні, а він все рідше на екрані,
То в День міліції, то в «Вогнику» торчить.
І стало раптом трохи легше моїй рані,
І я втомилася в печалі й тузі жить.
Прости-прощай, моя любов, мій композитор!
Душа ще трошечки поноє і пройде.
Бо ти ж мужик, а мужики всі - паразити,
Мій, напідпитку, теж ось-ось прийдЕ.