Дощ. Диво води, що падає з неба.
Мабуть немає дощу, якого я б не любив.
Він ніколи не буває однаковим.
Під нього гарно засинати,
коли ти малий і спиш влітку на горищі в запашному сіні,
бо в твоїй кімнаті пофарбували підлогу.
Після нього особливо приємно нюшити квіти,
вмочаючи носа в його краплини.
Він закручує твої кучері, напуває верби, народжує веселку.
Теплий дощ бабиного літа.
Остання гроза. Перші важкі краплини.
Багатогодинне соло вітру в кронах сосен і дубів,
дрібне стакатто на широкому підвіконні мансарди,
гул потужних потоків у мідних ринвах.
Дощ во спасіння душі, що черствіє в соціальних сітях світу цього...
Післядощів'я. Тепле. Миле. Запашне.
Хочеться пити тебе, як каву: маленькими ковточками.
Тішитися твоїм смаком.
Зачудовано дивитися на краплини твої, що зависли в павутинні.
Іти по мокрій, пружній хвої.
Бачити молоденькі голівки маслючків,
які визирають на світ божий то тут, то там.
І не зрізувати, не зривати.
Хай ростуть собі.
Нащось
все це
комусь потрібне...