Виводить піруети павутиння,
сріблясто-біле, ніби теплий сніг,
незвичні вірші про красу осінню
старанно пише для майбутніх книг.
Тремтить та закарбовує невпинно
на золотих кленових сторінках,-
як відлетіли клином журавлиним
засмаглі грози з літом на руках.
Рядки ховає в осені під сподом,
де зірка айстри ніжить сон джмелю,
і небо плаче, бо розквітлу вроду
цензура жовтня змиє без жалю.