***

Метро осіннє. Тихе та величне.
Я їхав і, стомившись, задрімав.
Прокинувшись через секунду звично,
Побачив те, що втратив, але мав.
Тебе знайшов у натовпі незвичнім,
Вдивився в профіль, все як і тоді,
Коли в подібний час меланхолічний,
Були у всьому світі ми одні.
Ти підійшла до мене, подивилась
У сірі очі, сонні від нудьги,
Напевно, дуже сильно ти стомилась,
і погляд твій передбачав сніги.
Без слів у той момент мені сказала,
Про жаль душі, що трапилось все так.
Любові іншої, на жаль, не знала,
В тому вагоні вибачитись мала,
але прокинувсь я – ввійшов «співак».