Подаруй мені світло очей своїх,
Що радіють осінньому ранку.
Я так хочу цілком потонути у них
Ти пробач мені цю забаганку.
Не благаю повернень, сльозливих пробач
Не потрібно мені твоїх рішень міняти
Я й без тебе багата на низку невдач
То на біса ж мені їх тобой поповняти?
Просто часом буває, до крику, до сліз
Прокидається в мене бажання тягнути
Той незрушений з місця омріяний віз,
Про який мені варто скоріше забути…
В тому возику складено всі почуття,
Що колись надихали мене воювати
За все те, що дарує мені забуття
І можливість шалено і щиро кохати.
Але ясно одне, то є груз, що тяжкий
Він ламає людину,каліче безбожно
ТИ вразливий стаєш, і ще надто м’який.
А в наш час нам ставати такими не можна…