Якби ж я змогла долетіти до Сонця
Й залишити цілими крила кохання...
І стрімко крізь скло і крізь наше віконце,
В котре ми разом задивлялися зрання...
Птахи – то не люди, колись нам казали.
Повірили ми, та й не стали жадати.
Вже й крила у нас відростати не стали,
Ми зовсім забули як це – літати!
Коли огорнувши крилами кохану
Злітаєте разом, аж рвуться легені
Наповнені щастям, і серце у скронях,
І ніжна роса на устах наче перли.
Не сталось того, що найбільше хотіли,
Не склалось. Хто винен - яка в тім різниця?
Чи може ми дуже яскраво горіли,
А Сонце нам заздрило, дивлячись в вічі.
Чи може при тому яскравому світлі
Побачили краще всі плями на крилах,
І те, що повинно було засліпити
Вже не здавалось занадто білим.
Два птахи нещасних, ми сядемо поруч
Життя, наше щастя, вже впало додолу.
Якби ж то не Сонце, все було як справжнє...
Ми Дуже хотіли літати з тобою!