Сумним акордом пісня обізвалась,
Самотній промінь сонце запалив.
Вона ішла, боролась і не здалась,
Хоч туберкульоз її кістки палив…
В оті короткі сорок два роки
Її душа росла й творила.
В лице її били болісно гілки,
Але не зупинилась, - знала, чого хотіла!
Її ідеї і її творіння,
Лиш для одної з сотні батьківщин!
Пізнаємо її велике вміння,
Щоб побороти кайдани й холод стін!
Любила й поважала дядька,
І очі, з плачем, заплющила йому…
Утратила і маті, і батька,
Та поховала коханого
Сто десять літ тому…
Перед нею Каменяр великий,
Свою геніальну голову корив.
В її очах, Микола II – цар дволикий,
Вино із кров`ю у Версалі пив!
Вона ішла, жила і впала
На чужині, в містечку Сурамі.
Але із творів голосно кричала:
«Не бути Батьківщині у тюрмі!»
м. Дніпропетровськ
06.02.2010 рік