Приперлася до нього майже гола,
В панчохах, капелюсі і плащі,
В одній руці – віскарь, у іншій кола,
Ти знаєш милий, а у місті знов дощі.
Машини б’ються, потяги у друзки,
Залізні птахи – літаки, також униз,
А нам би зараз скотча і мотузки,
По сигареті, і моїх тихеньких сліз.
І світ перестає знов існувати,
Є тільки кухня, ліжко і вікно,
Невже навчилася хоч когось цінувати?
Невже заклав у мене те зерно,
Що проростаючи, своїми гілочками,
Всі мої нутрощі ураз переверне,
По венах ошалілими річками,
Мов свіжий плід інжиру розгорне,
І найсолодшу, найніжнішу м’якоть,
Позабирає, з соками й вином,
Мов, відірвавши найцінніший клапоть,
Що я ховала під своїм сьомим ребром,
Із купою важливих таємниць,
Цілуючи не губи і не руки,
Я залишалась десь на дні його зіниць,
Стаючи одиницею хімічної сполуки,
Де тютюновий дим, був замість кіслороду,
Де срібло заміняла їдка сталь,
І компенсуючи відкритістю невроду,
Я відпускала всю сентименталь,
Не треба, чуєш, ну не треба,
Ми є дорослі, ти є грат-персона,
Бо подивись, я є вже як амеба,
І хай потроху, та здається оборона,
І от вночі, приперлась майже гола,
Сказати неодмінно щось важливе,
В одній руці віскарь був, у іншій кола,
А в горлі комом, почуття моє зрадливе.