Люблю цей дивний присмерк,оцю межу тонкаву,
Коли не видно сонця, а місяць ще в дорозі,
Коли спадає ніжність на схолоднілі трави
І завмирають шерхи у лагідній облозі.
Облозі миру й тиші...понадземного зору,
Що підіймає душу до бачення свойого.
Люблю цю незбагненну, безлюдну,свіжу пору -
Час ворожінь серцевих: кого...куди...до кого...
Неждано озоветься якась самотня зірка,
Відлуняться ледь-чутно вже майже сплячі дзвони,
І щось замре у грудях так солодко, аж гірко,
І спраглих уст торкнеться сльоза роси солона.