1
Йду по столоченій траві.
В крові —
вона і я.
Хтось знизу
Слова пригадує живі —
В багаття підкидає хмизу!
Горить, а все-таки вола
До мене, темного, глухого.
І з цього боку ковила —
Як подув попелу сухого.
Хапайся там за корінці.
Вже п’яти лускають?
Тримайся!
Колись — та будеш у вінці,
Хоча б на смерть — а сподівайся.
Душа звивається, мов дим,
З-під ніг випорскує у мене.
В траву заходиш молодим,
А повертаєшся...
О нене,
Невже, невже не впізнаєш?
Вкотився вихором — і хвіртка
Аж скрикнула!
Ні дна, ні меж
Тепер для сина-недовірка...
2
Я ошукав їх. На порозі
Шукав слова —
аби зайшли.
Зайшли. І сіли на підлозі,
Німу розмову повели.
Навіщо кликав? Чим розраю
Сум і за мною, й за всіма?
Вони — ні з пекла, ані з раю,
Бо пекла й раю в них нема,
А є життя. Його відбитки.
Карби довічні у душі...
Отож — не судді. Тільки свідки,
І свідки зовсім не чужі.
То може... зважать на родинні
Зв’язки? Не все ж — на терези
Аптекарські?!
Та в безгомінні
Передчуваю гнів грози.
Я ошукав їх!.. Крутять з книги
Моєї
знову цигарки.
Лежать розкидані бесиги,
І тліють мертві сторінки...