Холодний безжалісний дощ збиває приречене листя.
Приваблює погляд лише рясне горобини намисто.
Осіннє вбрання золоте бездумно ти топчеш ногами.
Ми поруч ідемо, та вже незрима стіна поміж нами.
Стіна із дощу? Чи думок? Чи наше непорозуміння?
Дрижить парасолька в руці, приховує пальців тремтіння.
Одна парасолька на двох – нам затишно було під нею.
Сьогодні ж зустрілися знов, та кожний прийшов зі своєю.
Ми мовчки бредемо дощем. Усі закінчилися фрази.
Як холодно! Любий, чому не можна проститись одразу?
Навіщо ти мучиш мене? Я знаю: давно не кохаєш.
Ти іншу зустрів? То іди! Чого ще від мене чекаєш?
Не треба, мене не жалій. Іди, я тебе відпускаю.
Удачі і щастя тобі! Я іншого теж покохаю.
Збігають сльозинки дощу, зрадливі – гіркі і солоні…
Спустошена серцем стою в самотнім кругу парасолі.