Мій ангелик, зліз із плеча,
Махнув німбом, поцілував губи,
Сказавши: «Бувай моє дівча!»,
А я йому відповіла: «Бережи себе, любий»,
І одразу, ти бач яка дивина,
Стало прохолодніше, піднявся вітер,
Мене ледве не збиває машина,
І я пишу про то все у свій твіттер.
А ангелик мовчить,
Навідується лише смскою близько півночі.
Мати каже: «Ти доросла дівчина, тобі не личить,
Чекати допомоги від когось, як той тамагочі».
Ангелик все ще мовчить,
Я бачу його відмітинки на чеках із «Сільпо»:
«Все буде добре», до мене кричить,
А коли воно буде, не знає ніхто.
Ангелик не пише листів,
Хоч я і шукаю їх в поштових скринях,
І мене вже порядком задовбали рими із дієслів,
Але, коли болить я інакше римувати не в силах.
Як тільки ангелик зник,
Усі світові халепи, мене обліпили колом,
Запалили останній сірник,
І осіли всі за моїм столом.
Мій ангелик зліз із плеча,
Мотивиючи то купою обов’язків і справ,
Казав, що в нього просто така вдача,
І він звичано її не обирав.
І коли мій ангелик пішов,
Стало страшно, мене охопив відчай,
Просто, коли він казав: «До побачення»,
Я чомусь почула: «Прощавай».