Дождь вечером шумный шёл,
В меня заливая полно
Твои столь далёкие слёзы
C обрывками мокрых слов.
Теперь – онемела полночь,
Молчат фонари и грозы,
Молчит тишь, хрусталь колышет,
Укутана тёплой мглою…
И – от тоски в судьбе
В том хрустале что-то пишет,
Пишет, вызванивая мною,
Мысли о прошлом и о тебе.
У ТІМ КРИШТАЛІ ЩОСЬ ПИШЕ…
Увечері дощ шумів,
Кидав мені в обличчя
Твої далекі-далекі сльози
І шмаття намоклих слів.
Зараз – мовчить опівніччя,
Мовчать ліхтарі і грозі,
І мовчить кришталева тиша,
Обкутана теплою млою…
І – з самоти
У тім кришталі щось пише,
Пише, видзвонює мною,
Спогад проте, що була в мене ти.
(Станіслав Тельнюк. Опівнічне. –
Київ: Радянський письменник, 1972.-
С.31)