Не завжди виходить на краще,
та завжди все є так, як є...
Покинуте напризволяще
Замовкне сумління твоє.
Ти будеш спочатку радіти,
Що мужній, стійкий та твердий,
Що став для мільйонів у світі
Не тільки глухий, а й німий.
Вже й заздрісних друзів не стане,
Тих, розпочинав усе з ким.
Та станеться так, що заглянеш
У двір, де ріс хлопцем малим:
Та хата - мала, як для тебе,
А в вікнах - бездонна блакить -
Дверима лиш зойкне й до себе
Запросить, аби захистить
Від вітру життя, що схопивши
Лиш раз, рік за роком кружля,
Квіт давши й його ж обтрусивши,
Залишує саме гілля.
Від шляху у поле курного,
Що зваблює змалечку нас
Й веде далі геть від порогу,
Собою, що стримував час.
Аби захистити від зову
Летячих у вирій птахів!
Та пізно уже... Хоча й знову
На присьбу ти старанно сів...
Бо то - всього лиш тільки хата,
А ти - всього лиш тільки ти.
І в світі хатів тих багато.
І йти нам до них не дійти.