Навожу вірш мого студента Олега К., (десь 2006-2007 рік), в його коректурі, написаний у зошиті в клітинку. Ми готувались до засідання літературного клубу. Кожен, хто випробовував себе в поезії, хвилювався, оприлюднював наболіле… Свого вірша-відповідь я написала ще тоді.
Пройшли роки…
Повернулась до цих віршів в подіях виборів Україна-2012 і з нагоди 95-ої річниці жовтневих подій 1917 року…
Прошу читача на вбачати в наведених віршах політичних вподобань. Я мати і вчителька і вболіваю: поки політики будуть чубитись, що стане з цією дитиною?
Я відчуваю її розгубленість, обездоленість, смиренність, і разом з тим відсутність обрАзи і тільки… все ж таки, - надію і віру в країну-мати!
Дай Боже нам, дорослим завжди пам’ятати про них…
Олег К.
Помаранчеві діти
Ми сидимо на майдані,
Наче в глечику квіти.
Ми сидимо на майдані,
Помаранчеві діти.
Тато й мама сварились,
І про нас забули.
Ми одні залишились.
А що з нами буде?
Не пройшло іще й року,
Коли ми з’явились,
Не пройшло іще й року,
Як одні залишились.
Нас генерали лишили,
І батьки десь пішли,
А ми тут на майдані
Собі місце знайшли.
Ще маленькі й тендітні.
Це так незабутньо –
Своїй Україні
Здобувати майбутнє.
Здобуваємо, гадаєм,
Що далі робити,
Бо малі ще, не знаєм,
Як треба нам жити.
Але ті ідеали,
Що ми захищали,
Їх просто не стало,
Їх просто зламали.
Із юрби, із майдану
Лише площа лишилась,
Помаранчева річка
Пересохла, змінилась.
Помаранчеві діти
І навіть ялини –
Вже все стало білим,
І щось посіріло.
Ми тут сидимо
І щось ще чекаєм,
Але все вже пройшло,
Ми добре це знаєм.
Але де ж нам подітися?
Де ж подітися тим,
Хто народився на площі,
Бо майдан – це ж їх дім?!
Ми стояли, гадали,
Що ми захищали
Свою Батьківщину,
Свою Україну.
Повірте, якось вже та й буде,
Вам гарантовані права,
Про вас держава не забуде,
Бо замість матері вона.
Нехай не зараз, не сьогодні,
Але врятує вас держава,
І ваші рученьки холодні
Вона зігріє, наче мама.
Лілія Собко
Відповідь вчительки небайдужому студенту
Помаранчева дитинка,
Не сумуй, маленька.
Вами вбралась, мов ялинка,
Україна-ненька.
Тільки свято новорічне
Гасне на світанку –
Нам не світить віки-вічні
Навіть серце Данка.
Помаранчеву хай стрічку
До коси вплітає
Юна дівчина Марічка,
Що тебе кохає.
Ти поглянь-но, у матусі
Є стрічки святкові,
Що лишились від бабусі -
Різнокольорові.
Там червоні, білі, сині,
Жовті і блакитні –
Квіти наче на долині
Розпишались в квітні.
Безлад душу розпинає…
Та понад усе,
Знай: проходить все, минає,
То ж мине і се.
То самЕ буття барвисте
Помаранчем сяє,
Наче зоряне намисто, –
То ж – життя триває!
Не байдужа ти, дитинка,
Серденьком радію,
Бачу: має Україна
Сина і надію.