В полночь,
На рубеже двух суток,
На грани суток прошедших
И суток будущих,
О чём тебе думается,
друг мой?
В полночь
Замирают в поцелуе влюблённые
И два сердца становятся одним сердцем…
В полночь
Кто-то кричит: – Эврика! –
И перепуганные соседи
Стучат ему кулаками в стену.
В полночь
Кто-то заявляет о себе торжественным «Уа!!!» –
И мать хватает сухими губами воздух
И думает: – Мать! Я – мать!
В полночь
Где-то вверху надо мною,
над нами,
над ними,
Над крышами, над тополями, над обелисками
Кружат ракеты…
А иные ракеты
Молча, смотрят в небо,
Молчат – будто знают о чём-то…
Вращаются радары,
Словно бабочки из новой сказки о Гулливере…
В полночь
Кто-то выпускает пулю,
Чтобы два сердца, что стали одним, –
Пробить…
В полночь
Кто-то изобретает мегабомбы,
Чтобы никто не кричал: – Еврика!
В полночь
Кто-то цепляет вот эти мегабомбы
Под чрево самолёта,
Чтобы убить торжественное «Уа!!!»
Ещё в материнском чреве…
В полночь,
На рубеже двух суток,
На грани суток прошедших
И суток будущих,
О чём тебе думается,
мой недруг?
И почему над планетой встало вот это зловещее,
страшное,
неумолимое?!
Вот это зловещее – это ты.
Я должен убить тебя.
И я тебя убью,
Или иначе
Не будет жизни.
ОПІВНІЧНЕ
Опівночі,
На межі двох діб,
На грані доби минулої
Й доби майбутньої,
Про що тобі думається,
друже мій?
Опівночі
Завмирають в поцілунку закохані
І два серця стають одним серцем…
Опівночі
Хтось кричить : - Еврика! –
І перелякані сусіди
Гупають йому кулаками в стіну.
Опівночі
Хтось заявляє про себе врочистим «Уа!!!» –
І мати хапає сухими вустами повітря
І думає: - Мати! Я – мати!
Опівночі
Десь угорі наді мною,
над нами,
над ними,
Над дахами, над тополями, над обелісками
Кружеляють ракети…
А інші ракети
Мовчки дивляться в небо,
Мовчать – ніби знають про щось…
Обертаються радари,
Мов метелики з нової казки про Гуллівера…
Опівночі
Хтось випускає кулю,
Щоб два серця, що стали одним, –
Пробити…
Опівночі
Хтось вигадує мегабомби,
Щоб ніхто не кричав: - Евріка!
Опівночі
Хтось чіпляє оті мегабомби
Під черево літакове,
Щоб убити врочисте «Уа!!!» –
Ще в материнським череві…
Опівночі
На межі двох діб,
На грані доби минулої
Й доби майбутньої,
Про що тобі думається,
недруже мій?
І чому
Над планетою встало оте лиховісне,
страшне,
невмолиме?!
Оте лиховісне – це ти.
Я повинен убити тебе.
І я тебе вб’ю,
Бо інакше
Не буде життя.
Станіслав Тельнюк. Опівнічне. –
Київ: Радянський письменник, 1972. – с.28-29.