Страстей життєвих мовчазний огром
нуртує в храмі болями людськими,
черкає свічка вічність невситиму
своїм палким розчахнутим крилом.
До неба рвуться сотні сяйних крил,
тремтять, ґнотом прикуті до земного,
спахнуть вогненно в молитвах до Бога –
і знов спадуть на мідь панікадил.
Ледь мерехтять недогарки сумні,
їх стихлий голос небу не почути,
і віск жаркий страждання і спокути
на серце болем скапує мені.