Я привезла собі артефакт з мандрівки на станцію «жовтень».
Я кохала його. Це факт.
Мені все ж-таки стало досить обіцянок самій собі,
Що настане величне «завтра».
Я кохала його. Цей акт
За контрактом не мав тривати більш, ніж років зі п’ять, але
Контрафактом мене вкрали з мрій про нього, з цього мармурового палацу.
Тому не волає душа скривджена, не засинаю в одязі відчаю,
Терпець урватись може навіть у вічності. Не пишу старовинних ле, та через дощ, що ллє, пройду раптом сухою.
А мармур… Він занадто твердий, не такий вже і соковитий.
Немов від оковитої, хай їй грець, отямилась.
Стала думати про час та гроші, про себе, положення Юпітера в 12-му люстерку глузду,
Про перламутрове небо, про брехню з новин (що відокремилась від робіт Уїльяма Тернера).
Стала менше говорити і більше думати в цілому, немов навела приціл на нову мету.
І руки більше не тремтять.
Це, як сказали б лікарі, вже не ремісія, а одужання цілковите.
Хіба це не привід те саме люстерко розбити?
Ні. Прикмети в мізках жіночих сидять глибше, аніж когнітивна лінгвістика.
Тільки праця несамовита, таємницями оповиті знання
(чиїхось уст пошуки в темряві навмання, або, навпаки, роздягання нахабне й швидке за спільною ініціативою), тобто вся ця клята белетристика, депозитна афетика, просто конкретика
Мають сенс.
Якісний церебральний секс на обкладинках «Форбс» та під анекдоти бородаті.
Справжня дружба – це не тільки й не стільки зв’язків руки волохаті.
Насправді, це коли тобі дають можливість скінчити…
Турбуватись , фантазувати, накручувати себе та почати жити.
© Марина Чиянова
13.11.12