Чи хто думав, що таке душа?
Чи пак більше, що - душа поета.
Вона часом тіло полиша,
Щоб пізнати і падіння й злети.
О, душе моя, чому така дволика,
День по дню тебе не впізнаю.
Пів тебе чекає, щоб покликав,
Друга пів мовчить, я визнаю.
А душа поета – це не просто,
Їй потрібно побороти страх.
Щоб у руки взяти перо гостре.
І чекати музи при свічках.
А вона приходить ой не густо,
Все вичікує натхненного моменту,
Коли в душі поета геть не пусто,
Тоді лиш зводить словесні монументи.
Рядочок до рядка, слово до слова.
Здається, ось творіння це найкраще.
Та це не виробництво промислове,
Хто взяв цю ношу, той уже пропащий.
Бо світ не бачив, щоб сказав поет:
«Ось це він є – мій витвір ідеальний!»
А якщо скаже, він – лише естет,
Бо у поета дух сакраментальний.
Душе моя, простенької поетки,
Пиши лиш стиха і ховай скоріш.
Гарно складай усі свої чернетки,
Далеко ще твій ідеальний вірш!